Перевірка внутрішніх свідчень

Бібліографічна перевірка поки що виявила лише одне: текст, який ми маємо, не відрізняється від того, що був створений в оригіналі. Але ми ще можемо перевірити, наскільки можна довіряти записаним відомостям. Це проблема внутрішніх показів, тобто другий критерій, друга перевірка історичності документа за системою К. Сандерса.

На цьому етапі літературний критик іде за правилом Аристотеля: „Сумніви, що виникають, слід вирішувати на користь документа, а не на користь зарозумілості критика”.

Іншими словами, за Джоном У. Монтгомері: „До тверджень досліджуваного документа треба прислухатися; не можна виходити з передумови помилковості чи неоригінальності, якщо тільки автор не скомпрометував себе протиріччями чи доведеними фактичними помилками”.

Доктор Луї Готтшальк, у минулому професор історії Чиказького університету, описав свій метод у посібнику, який широко використовується в історичних дослідженнях: автор говорить про „здатність автора або свідка говорити правду”.

Ця здатність допомагає історикові встановити істинність повідомлення, „навіть якщо воно має місце в документі, одержаному внаслідок застосування сили чи фальшивки, або ж у документі, який хибує в чомусь іншому чи базується на відомостях, джерелом яких є чутки, або ж таких, що надійшли від необ’єктивного свідка”.

Ця „здатність говорити правду” знаходиться в тісній залежності від географічної і часової близькості свідка до описуваних подій. Описи життя і вчення Ісуса у Новому Завіті занотовані або самими очевидцями, або людьми, котрі дізналися про них безпосередньо від очевидців:

Лука: „Через те, що багато-хто брались складати оповість про справи, які стались між нами, як нам ті розповіли, хто спочатку були самовидцями й слугами Слова, тому й я, все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком для тебе, високодостойний Теофіле” (Лк. 1:1-3), „У п’ятнадцятий рік панування Тиверія кесаря, коли Понтій Пилат панував над Юдеєю, коли в Галілеї тетрархом був Ірод, а Пилип, його брат, був тетрархом Ітуреї й землі Трахонітської, за тетрарха Лісанія в Авіліні” (Лк. 3:1).

Петро: „Бо ми сповістили вам силу та прихід Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитро видуманими байками, але бувши самовидцями Його величі” (2 Петр. 1:16).

Іван: „що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом” (1 Ів. 1:3), „І самовидець засвідчив, і правдиве свідоцтво його; і він знає, що правду говорить, щоб повірили й ви” (Ів. 19:35).

Така близькість до описуваних подій – дуже важливий елемент для перевірки тверджень, зроблених свідками.

Проте історикові доводиться також мати справу з очевидцями, які свідомо чи несвідомо висловлюють неправду, хоча були в безпосередній близькості від подій і могли б, здавалося, говорити правду.

Розповіді про Христа, записані в Новому Завіті, почали ходити між людьми ще за життя тих, хто застав Його живим. Ці люди, без сумнівів, могли підтвердити або відкинути точність тих розповідей. Пропагуючи Євангеліє, апостоли спиралися (навіть коли вони мали сутички з найзапеклішими супротивниками) на загальновідомі речі, коли розповідали про Христа.

Вони говорили не лише „ми самі бачили” і „ми самі чули”, вони змінювали тактику, говорячи у вічі супротивникам: „Ви теж усе це знаєте”, „Ви самі це знаєте”, „Ви самі це бачили”.

Зрозуміло, що людина не говоритиме своєму супротивникові „ви самі це знаєте”, якщо вона не впевнена в цьому: варто їй помилитися навіть у незначній дрібниці, як ця помилка може дорого їй обійтися.

Мужі ізраїльські, послухайте ви оцих слів: Ісуса Назарянина, Мужа, що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив серед вас, як самі ви те знаєте” (Дії 2:22).

Коли ж він боронився отак, то Фест проказав гучним голосом: Дурієш ти, Павле! Велика наука доводить тебе до нерозуму! А Павло: Не дурію сказав, о Фесте достойний, але провіщаю слова правди та щирого розуму. Цар бо знає про це, до нього з відвагою я й промовляю. Бо не гадаю я, щоб із цього щобудь сховалось від нього, бо не в закутку діялось це.” (Дії 26:24-26).

Ф. Ф. Брюс, професор біблійної критики й екзегетики Манчестерського університету, говорить про цінність Нового Завіту як історичного першоджерела: „…першим проповідникам доводилось мати справу не лише з приязними очевидцями; були й інші, що мали аж ніяк не приязне ставлення, і обставини життя й смерті Ісуса були їм достеменно відомі. Учні просто не могли дозволити собі бути неточними (вже не кажучи про свідоме перекручення фактів): їх тут же викрили б люди, які тільки цього й чекали. Навпаки, сила перших проповідей полягала саме в тій переконливості, з якою апостоли спиралися на обізнаність слухачів: вони говорили не лише „ми були свідками”, але й „як самі ви те знаєте” (Дії 2:22). Адже коли б вони раптом стали ухилятися від істини в якихось фактичних відомостях, то можлива присутність поруч вороже налаштованих свідків завжди служила б уточненню фактів”.

Лоренс Мак-Гінлі (Сент Пітер Коледж) так говорить про роль вороже налаштованих свідків при розгляді письмових свідчень: „Насамперед, коли традиційна оповідь повністю сформувалася, були ще живі свідки цих подій. Серед таких свідків були й запеклі супротивники цього нового релігійного руху. Усе ж традиція стверджує, що оповіді про всі відомі події і відкрита проповідь учення відбувалися в той же час, коли будь-які неправдиві свідчення могли (і були б) спростовані”.

Дослідник Нового Завіту Роберт Грант (Чиказький університет) дійшов висновку: „У час, коли були написані синоптичні Євангелія (або, принаймні, можна припустити, що вони були написані саме тоді), ще були живі свідки, і їхні свідчення не можна було не брати до уваги. Це означає, що Євангелія треба розглядати як документ про життя, смерть і воскресіння Ісуса, які у своїй основі заслуговують на довіру”.

Вілл Дюрант, історик-дослідник, присвятив життя аналізові документів античності. Він писав: „Незважаючи на теологічні упередження євангелістів, вони записують багато й таких подій, про які прості „прикрашувані” змовчали б: прагнення апостолів зайняти високу позицію в Царстві; їхню втечу після арешту Ісуса; зречення Петра; відмову Ісуса творити чудеса в Галілеї; припущення слухачів про те, що Він божевільний; на початку Його невпевненість у Своїй місії; визнання, що Він не знає майбутнього; хвилини гірких розчарувань; Його відчайдушний крик на хресті. Читаючи описи таких епізодів, ніхто не сумніватиметься, що за ними стоїть реальна особа. І чудом, значно неймовірнішим за всі чудеса, описані в Євангеліях, було б, якби кілька простих людей спромоглися вигадати таку яскраву і привабливу постать, таку високу етику й такий натхненний погляд на людське братерство. Після двох століть так званої „критики з гори” у нас залишилось досить виразне уявлення про життя, характер і вчення Христа, які становлять найпривабливішу сторінку в історії західної людини”.

Попередній запис

Бібліографічна перевірка

Бібліографічна перевірка полягає у розгляді послідовності текстів, в яких документ дійшов до нас. Інакше кажучи (коли у нас нема оригіналу), ... Читати далі

Наступний запис

Перевірка зовнішніх свідчень

Третій критерій історичності – це перевірка зовнішніх свідчень. Питання полягає в тому, підтверджують чи заперечують інші історичні матеріали відомості, які ... Читати далі