Прощання Ісуса

Визнання св. Петра, Джеймс Тіссо

Це був один з тих вечорів, коли Ісус, на довше, ніж зазвичай, зупинився поговорити з учнями. Було важко слідкувати за Його думкою, однак усі оцінили Його слова як надзвичайно захопливі.

– Отже, не буде більше ні рабів, ні господарів, а всі стануть рівними? – спитав Іван.

– Я вже вам пояснював це: ви звикли сприймати людей за їхньою важливістю, залежно від того становища, яке вони займають. Якщо хтось є господарем, то всі інші повинні йому підпорядковуватися. Але в Бога не так: усі мають однаковий обов’язок шукати правду, поважати гідність людей, допомагати найменш захищеним, бути прикладом для найслабших у вірі…

– Але ж це неможливо: хто народився рабом чи слугою, назавжди таким і залишиться, аж доки господар його не викупить і не звільнить його, – відповів Іван.

– Хто, перед Божою величчю, може сказати, що він більший за іншу людину? Ніхто, що б не робив, ніколи не зможе стати більшим за подібного собі, бо завжди знайдеться хтось більший за нього – Бог.

– А цісар, книжники, рабини, пророки, хіба вони не більші за їхніх слуг? – знову запитав Іван.

– Іване, всі ті, кого ви називаєте великими, насправді є слугами: вони слухаються законів і є рабами своїх обставин. Звісно, завдяки своєму стану в суспільстві вони мають більше влади, але ніколи не зможуть дорівнятися до величі Абсолюту, вони ніколи не зможуть бути справедливими, такими, як Він, мудрими, як Його розум. Повірте Мені: немає людини більшої за ту, яка визнає свою слабкість перед Богом.

– Ісусе, те, що Ти кажеш, важко прийняти. Люди від початку звикли керувати і слухатися, дивитися з повагою і страхом на того, хто є більшим за інших, – втрутився Петро, який слухав з щораз більшою розгубленістю.

– Петре, ти носиш символ влади серед апостолів: чи можеш сказати, що завдяки цьому ти найбільший серед них?

Петро, збентежений, задумався. Хто ж тоді має керувати, хто має взяти на себе завдання провадити інших?

– Усі ви – Мої друзі, бо Я вас вибрав і вас попросив розділити зі Мною Мою долю. Ви всі Мене прийняли, і Я прийняв вас. Але зараз ви мусите Мене зрозуміти, якщо хочете, щоб Мій Дух залишився з вами, коли Я повернуся до Отця Мого.

– Що ж нам робити? – запитав знову Петро.

– Ви повинні поводитися як друзі. Кожен повинен вважати життя інших так само важливим, як і своє. Ніхто, однак, не може почувати себе в привілейованому становищі через те, наприклад, що якось Я говорив з ним трохи довше, чи тому, що якось міцніше стиснув його в обіймах, щоб подолати його недовіру, чи тому, що Я колись прочитав у його очах розгубленість: ви всі для Мене особливі і кожен несе з собою ту любов, яку Я йому дав.

– Я згідний, ми всі рівні від моменту, коли почали жити одним життям з Тобою. Але як щодо інших, євреїв чи, наприклад, мешканців далеких країн: між нами і ними повинна існувати різниця! Майбутні учні конечно мають визнати нашу владу.

– Усі ті, що шукають Отця, щоб у Ньому знайти захист, будуть Моїми друзями, і ви прийматимете їх так, як Я прийняв вас, не дивлячись, євреї вони чи погани, згрішили вони чи є праведні. Ви повинні бути втіхою для тих, хто страждає або почувається самотнім, відкинутим на узбіччя життя чи полишеним усіма.

– Ісусе, але як ми зможемо прийняти тих, хто не обрізаний, як це приписує закон, чи принаймні не охрещений, як це робив Іван у Йордані? – знову перервав його Петро.

– Хто знайшов правильний шлях, той не має потреби в якійсь іншій справедливості для того, щоб перебувати в мирі з власним сумлінням. Ви пройдете через багато народів і націй і у кожній місцевості знайдуться люди, які потребуватимуть вашої допомоги і вашого світла. Не питайте, якому богові вони моляться, а питайте лише, чи через вас вони хочуть стати друзями вашого Бога, Того, Який робить вільними рабів і піднімає смиренних.

Петро на мить задумався, перш ніж сказати те, що йому видавалося найбільш логічним.

– Ісусе, навіть якщо Ти нас обрав, нам важко жити без Тебе. Якщо Ти все ж змушений нас покинути, то дай нам якісь правила, прості закони, і ми будемо добрими учнями, якщо їх дотримуватимемося.

– Петре, ви вже маєте багато законів, навіщо потрібен ще один? Я прошу вас лише про одне: на перше місце ставити любов до самих себе і до тих, хто буде біля вас чи кого зустрінете в житті. Будьте готові захищати праведного і віддати ваше життя за правду, якщо так буде треба. Це єдине, що Я можу вам дати за закон. Усе інше є у ваших серцях: якщо вмітимете їх слухати, то вони зможуть підказати вам те, що є справедливим для вас і для інших.

Але тепер мушу повертатися до Мого Отця. Я розповім Йому про вас, про друзів, яких Я зустрів на землі, і про всіх тих, які завдяки вам стануть Його новими друзями. Коли підете між людей, говоритимете і свідчитимете про те, що ми пережили разом.

Ісус піднявся. Він потребував побути на самоті. Не бажав, щоб хтось його супроводжував. Він відчував тихі сльози, що падали на Його людське життя. Він мав потребу побути з Отцем у час, коли земля розступалася під Його ногами.

Ще трохи, і Він повернеться у царство, де світло ніколи не заходить і де справедливість не потребує законів. Але тепер Йому було треба знайти силу, щоб зустрітися лицем до лиця з останніми дверима, через які Він зможе увійти у те царство.

У цьому переході апостоли не могли Йому допомогти. Ніхто не міг допомогти Йому, лише один Бог.

Тим часом, апостоли залишилися закритими у своєму неспокої і своїх запитаннях. Як вони виживуть без Ісусового проводу, як вони зможуть пробудити сонні душі чи занімілу свідомість, якщо Ісуса не буде з ними?

Зараз ніхто не міг знайти на це відповідь.

Попередній запис

Ісус підбадьорює апостолів

Учні були неспокійні. Селом швидко поширилася чутка: в Єрусалимі хотіли смерти Ісуса. Це була лише чутка, але ті, хто її ... Читати далі

Наступний запис

Ісус провіщає Свій арешт

Подорож Ісуса, Джеймс Тіссо Вони переходили через Галилею і, звісно, багато людей збіглося б, щоб Його ... Читати далі