Марка 7:1-13 – 7:14-23

Марка 7:1-13 – Божа заповідь і людське передання

«І зібрались до Нього фарисеї та деякі з книжників, які прибули із Єрусалиму, і побачили, що деякі з учнів Його їли хліб руками нечистими, цебто невмитими. Бо фарисеї й усі юдеї, зберігаючи передання старших, не їдять, як старанно не вимиють рук; а вернувшися з ринку, вони ні їдять, поки не вмиються. Багато є й іншого, що вони прийняли, щоб додержувати: миття чаш, і глеків, і мідяного посуду. І запитали Його фарисеї та книжники: Чому учні Твої не живуть за переданням старших, але хліб споживають руками нечистими? А Він їм відказав: Добре пророкував про вас, лицемірів, Ісая, як написано: Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене… Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей. Занехаявши заповідь Божу, передань людських ви тримаєтесь: обмиваєте глеки та чаші, і багато такого подібного й іншого робите ви. І сказав Він до них: Спритно відкидаєте ви заповідь Божу, аби зберегти своє передання. Бо Мойсей наказав: Шануй батька свого та матір свою, та: Хто злорічить на батька чи матір, нехай смертю помре. А ви кажете: Коли скаже хто батьку чи матері: Корван, чи дар Богові те, чим би ти скористатись від мене хотів, то вже вільно йому не робити нічого для батька чи матері, порушуючи Боже Слово вашим переданням, що його ви самі встановили. І багато такого ви іншого робите.»

Нещодавно я читав книгу про анекдоти (не збірка анекдотів як таких, хоча їх теж у цій книзі було чимало, а філософську книгу про анекдоти і жарти. Виявляється, гумор – це дуже смішно). За словами автора, жарт не вимагає пояснень – чим він зрозуміліший, тим гостріший. От чому слухати і розповідати анекдоти не лише весело, але і приємно: оповідач і слухач відчувають свою приналежність до єдиного світу, оскільки сіль анекдоту має бути зрозуміла обом без подальших роз’яснень. До кращих анекдотів відносять деякі єврейські жарти (автор книги, зауважимо, єврейський мислитель), але в тому і річ, що нам слід дещо розуміти про єврейство, щоб посміятися над цими жартами.

Так само йде справа з Марка 7: якщо ви не увійдете до єврейського світу, ви не зрозумієте «сіль» цього розділу. Марко вже мав справу з читачами-неєвреями і для них він коментує деякі подробиці, які євреї і так знають. (Зокрема, цей уривок про ритуальне обмивання рук, посуд і т. д. підтверджує думку більшості дослідників, що аудиторію Марка в основному складали язичники.) Марко несподівано перериває ряд епізодів із зціленням, і ми є присутніми при серйозній дискусії: тлумачення і практика юдаїзму Ісусом і Його учнями викликала певні питання. І в такій ситуації нам потрібен детальний коментар, навіть якщо з погляду людей, що належать тому світу, тим самим розповідь втрачає «сіль».

Головне пояснення наводить сам Марко: обмивання рук перед прийомом їжі, а також обмивання посуду, неодмінно входило в надзвичайно розгалужену і складну систему приписів, спрямованих на дотримання ритуальної чистоти. Приблизно через два століття після Ісуса ці правила були зведені воєдино і записані, проте у вигляді усної традиції вони були добре відомі і в Його час. Свої правила дотримання чистоти існують у будь-якому суспільстві, і сьогодні на заході дітей учать як і коли вони повинні мити руки, щоб уникнути інфекції, і горе тому рестораторові або продавцеві продуктів, який буде викритий у порушенні санітарних норм. Так у чому ж проблема? З якої статі хтось надумався опиратися цим приписам?

Проблема ця має три аспекти, немов жарт усередині жарту та ще із заворотом під кінець. Розглянемо ці шари не кваплячись, один за другим.

По-перше, слід відокремити зовнішній шар від внутрішніх. Ісусові поставили питання про дотримання ритуальної чистоти, а Він, передусім, висловлюється щодо людей, які віддають перевагу людському переданню Божому слову, і наводить дуже конкретний, детальний приклад. Оскільки питанням ритуальної чистоти ми займемося далі, поговоримо спершу про традицію.

Частина проблеми полягає в тому, що більшість християн з дитинства знають про давню суперечку всередині західного християнства про порівняльну цінність «Писання» і «передання», або церковної традиції. І якщо ми не остережемося, то і цю сцену ми прочитаємо з погляду відомої нам суперечки – немов людина, яка зібралася на лекцію з ірландської літератури, хоча всі її знання про Ірландію зводяться до «ірландських» анекдотів, які розповідають її друзі-англійці (а ці анекдоти, як ні прикро, виставляють усіх ірландців безграмотними селюками). Та церковна суперечка, про яку ми говоримо, сталася між католиками, що надавали більше значення традиції, і протестантами, що звернулися до авторитету Писання; суперечка зачіпала різні сфери діяльності Церкви і її догми, зокрема доктрину виправдання. Саме цей приклад сам собою спадає на думку, коли мова заходить про «Писання» і «передання».

Але суперечка між Ісусом і фарисеями була зіткненням двох різних поглядів на те, як має поводитися «зразковий» єврей I ст. Це була суперечка не лише про вчення або (як ми б тепер сказали) етику, але і про політику. Зрозуміло, деякі паралелі між нашим розумінням і тодішнім можна провести, але щоб зрозуміти слова Ісуса, треба повернутися в те століття, не застряючи в XVI ст. або в сучасності.

У чому звинувачує Ісус фарисеїв і законників? У тому, що вони надають перевагу людським звичаям, а не Божому одкровенню, вони винні в лицемірстві, удаваності. Вони розігрують роль наставників Божої істини і Закону, а самі викладають лише людську традицію.

Природно, це питання пов’язане із заданим перед тим питанням про традиційне дотримання чистоти. Але Ісус у відповідь наводить приклад хитромудрого зловживання, за допомогою якого традиція чи звичай звільняє людину від фінансових зобов’язань перед батьками. Немов спритний бухгалтер, що знайшов лазівку в законі, яка дозволяє не сплачувати податок, законники придумали такий спосіб: оголосивши своє майно Божою власністю, діти звільняються від необхідності утримувати батьків. Що це, якщо не лицемірство, адже обов’язок перед батьками Бог освятив заповіддю, і, офіційно «віддаючи гроші Богові», люди глумляться над Тим, Кого вони ніби шанують.

Але суперечка між Ісусом і фарисеями йде глибше: хто нині говорить від імені Божого? Хто пропонує такий спосіб життя, який віддавав би честь Богові, Який говорить через Писання (Ісус постійно посилається на Бога, Який говорить через Писання). На той час фарисеї вже двісті років будували свою систему, що поєднувала політичні аспекти з релігійними. Політика і релігія йшли рука об руку. Створена ними традиція припускала певне тлумачення і застосування Писання, націлене на підтримку конкретних національних програм, зокрема – повстання проти римлян. Цій же меті служила і підтримка законів про чистоту. От чого можна було досягнути, прийнявши цілком і повністю «передання», які нав’язували народу твердолобі фарисеї.

Ісус не висував одну абстрактну ідею – «Писання» – проти іншої, такої ж абстрактної – «передання». Його месіанський рух підривав самі основи будівлі, зведеної фарисеями. Якщо Його справами, зціленнями, бенкетами зі знедоленими, розсіюванням влади пітьми, насправді починалося Царство, значить, основні шари фарисейської традиції виявляються просто непотрібними.

Неспростовний аргумент Ісуса – Він виконує Писання. Йдіть за Ним, і ви теж виконаєте Писання. Слухайтесь фарисеїв, і Писання – начебто основа традиції, але як часто воно витісняється цією самою традицією! – може виявитися втраченим.

Нам непросто вникнути в тонкощі дебатів I століття, хоча зробити це необхідно всякому, хто серйозно приступає до читання Нового Заповіту. Все одно, що читати анекдоти іноземною мовою. Проте це читання розплющує очі не лише на схожі диспути нашого часу, але і на істотну загальнолюдську якість: досить часто, коли люди зляться і ставлять під сумнів вчинки якоїсь людини, в їх гніву є серйозніша прихована причина. Частенько це політична складова, яка доки не проявляється відкрито. Християнину слід придбати духовну зіркість, а для цього треба читати і розуміти Писання і звіряти з ним людські передання і традиції.

Марка 7:14-23 – Чисте і нечисте

«І Він знову покликав народ і промовив до нього: Послухайте Мене всі, і зрозумійте! Немає нічого назовні людини, що, увіходячи в неї, могло б опоганити її; що ж із неї виходить, те людину опоганює. Коли має хто вуха, щоб слухати, нехай слухає! А коли від народу ввійшов Він до дому, тоді учні Його запиталися в Нього про притчу. І Він їм відказав: Чи ж і ви розуміння не маєте? Хіба ж не розумієте ви, що все те, що входить іззовні в людину, не може опоганити її? Бо не входить до серця йому, але до живота, і виходить назовні, очищуючи всяку їжу. А далі сказав Він: Що з людини виходить, те людину опоганює. Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює!»

До речі, щодо анекдотів. Чи траплялося вам розповісти анекдот і наштовхнутися на порожній, нерозуміючий погляд співрозмовника? Що, ніхто нічого не зрозумів? Треба розтлумачити? Але ж тоді буде зовсім не смішно. Так, але ж притча – не анекдот. І в даному випадку піднята зовсім не забавна тема. Сучасники Ісуса шанували єврейських мучеників, які зазнали тортур і смерть за відмову їсти нечисту їжу, особливо свинину. Ісус знає щось дуже важливе, Він знає, як влаштовані люди, і Він повинен – це невід’ємна складова Його месіанської проповіді – вказати їм інший шлях. Абсолютно інший шлях. Не дуже вони хочуть це чути. Все одно, що проповідувати рівність усіх рас перед поборниками старого режиму Південної Африки. Люди просто не готові це прийняти.

От чому Ісус і тут, і в багатьох інших випадках прибігає до притч. Тільки в такій формі Він міг висловити найприголомшуючі речі. Якщо ви надумаєтеся заявити своїм сучасникам, що світ рухається в невірному напрямку, що усіма шановані герої билися і гинули марно, то краще б вам виявити певну обережність, говорити не прямо, натяками. Фарисеї вимагали відповіді (і суперечка, звичайно, відбувалася публічно, Ісус зобов’язаний був висловитися), проте Ісус не міг дати їм у руки таку пропагандистську зброю проти самого Себе.

Принаймні, Він міг розраховувати, що Його зрозуміють учні. Але учні, як завжди, не розуміють. Вони розгублені, як і всі присутні: усі це те, що «входить іззовні» і «виходить» сприймається як ганебний гумор, дуже доречний у грецькій комедії, але зовсім не в месіанській Звістці, адже так? Що ж Він має на увазі?

І тільки повернувшись у будинок, Ісус розтлумачує цю притчу, як у Мк 4 – притчу про сіяча. Не про матеріальні речі Він говорив – звичайна їжа не впливає на чистоту людини. Він говорив про те, що виходить з серця. На Його думку, закони про чистоту створені заради піклування про істинні потреби людини в глибшій чистоті, чистоті спонукань. Їжте будь-яке м’ясо, хоч крокодила, хоч кенгуру, хоч свиню, хоч дикобраза, нічого від цього не зміниться. Ті, хто зосередившись на харчових заборонах, не думають про духовну чистоту, випускають з уваги саму суть. Вони піклуються про зовнішню чистоту і йдуть від головного в Писанні – від того, що звернено до серця людини. (І ми сьогодні в тому ж сенсі говоримо про «серце», хоча і знаємо, що це фізичний орган, що перекачує кров і не відповідає за наші спонукання. Більшість культур призначають той або інший орган джерелом бажань і вчинків, і цей анітрохи не гірший за інших.)

Але тут більшість читачів «втрачають слід». Популярна філософія і популярна релігія, найпізніше з часів Платона, твердила, що матеріальний світ поганий, а прекрасний тільки світ духовний. Від Ісуса ми чекаємо чогось у цьому роді. Коли Він заявляє, що їжа не має значення, а головне – серце, ми готові зрозуміти це так: «зовнішнє, матеріальне, не має значення, важливе духовне, те, що всередині». І начебто Його слова приблизно так і звучать, так що ми переконуємо себе, що Він сказав саме те, чого від Нього чекали. Це відповідає певним уявленням, що збереглися до нинішнього дня, і тому цей текст не викликає напруги чи занепокоєння.

А якщо ми помиляємося? Насправді цей текст повинен стривожити нас і збити з пантелику. Ісус зовсім не говорить, ніби все фізичне і матеріальне погане чи байдуже, а важливі виключно справи внутрішні і духовні. Він не говорить, що нам слід розібратися зі своїми внутрішніми переживаннями або прислухатися до того, що підказує нам серце, і тут ми набудемо своє істинне «я», а заразом і щастя, і блаженство. Він говорить абсолютно інше: усе зовнішнє і матеріальне, як хороше, так і погане, виходить з внутрішніх, духовних джерел, і усі закони про ритуальну чистоту потрібні для того, щоб вказати нам справжню проблему: отруєні джерела наших рішень. Не можна виділити в собі якусь частину або «сторону» і звалити на неї провину за все погане. І найглибше проникнення «у своє таємне я» не вирішить наших проблем. Що, якщо найбільш справжніми нашими почуттями, принаймні, на даний момент, виявиться жадання вбивства, заздрість або похіть? Сам факт, що ці почуття мають місце в глибині нашого серця, у жодному разі їх не виправдовує. Навпаки, це означає, що ми потрапили в халепу, і тікати нікуди – ми носимо цю біду в самих собі. Будівля тріснула, і тріщина проходить зовсім не по фасаду – уся архітектурна конструкція порушена. Дотримувати зовнішню чистоту – все одно, що заклеювати тріщину шпалерами, і «пошук внутрішнього я» анітрохи не краще. Якщо зло існує в людині, воно отруює її цілком. От як потрібно розуміти чистоту і нечистоту.

Зауважимо: поки що Ісус тільки ставить діагноз, не пропонуючи жодного лікування. Доводиться думати самим. Пізніше (10:5) Марко підкаже відповідь: Ісус приніс ліки від цієї «сердечної хвороби», від замутнених джерел, з яких виходять погані думки і справи. Якби Він не пропонував таких ліків, Він би просто знущався і зі Своїх послідовників, і над нами, Він би тільки викривав, не вказуючи ніякого виходу. Зрозуміло, спасіння – у Царстві Божому. А що це, власне, значить? Марко не квапиться відповідати, він чекає, щоб це питання чим глибше проникло в душу кожного з нас, і як би радить: читайте далі, і ви самі зрозумієте.

Так про що ж сперечалися Ісус і фарисеї? Сучасні дослідження показують, що суспільство чи культура проявляють підвищену заклопотаність дотриманням ритуальної чистоти, коли цілісність цієї культури виявляється під загрозою, межі порушені. Якщо культурі загрожує вторгнення чужорідної культури, вона посилює свій кодекс заборон і приписів, як би підтверджуючи самій собі і всім оточуючим, що вона залишається самою собою. Висновок напрошується: століттями євреї Близького Сходу жили в оточенні іновірців і піддавалися як культурним впливам, так і військовим нашестям. Абсолютно природне їх бажання зміцнювати свої правила, заявляючи всьому світу виразною мовою культурних символів: «Ми – євреї! Ми – інші, не такі, як усі! Ми живемо по-іншому!»

Але що, якщо Царство Боже вимагає прийняти до складу Божого народу всякого, хто розкається і увірує? Що тоді станеться з культурними символами? Наступний епізод Євангелія від Марка показує, наскільки важлива для нього ця проблема. І він знає, що Ісус ніс саме таке Царство і тому повставав проти дотримання ритуальної чистоти.

Короткий коментар Марка («тим самим Він оголошує чистою всяку їжу») звернений безпосередньо до общини Євангеліста. Він звертає увагу своїх перших читачів на важливий факт, про який першому поколінню християн доводилося нагадувати знову і знову: древні єврейські правила про чисту і нечисту їжу, правила, призначені передусім для відділення євреїв від неєвреїв, нехай навіть представники різних народів об’єдналися в християнській вірі, ці правила не втрачали силу. Послання Павла свідчать про те, як ці спори продовжували бушувати в ранній Церкві, і Марко усвідомлює необхідність розібратися з цим питанням.

Виходить, Ісус, всупереч власним словам, у чомусь відкидає Писання, звідки євреї черпають розподіл чистої і нечистої їжі? І так, і ні. З одного боку, Біблія забороняла свинину і багато інших видів їжі, а Марко, мабуть, вважає, що Ісус відміняє ці заборони. Та все ж Ісус говорить не про конкретні харчові заборони, а про те, що всі ритуальні приписи, включаючи харчові заборони, не вирішують головної проблеми людини, тієї, яку вирішує Царство Боже. Тут ми вже розрізняємо ту думку, яку рання Церква затверджуватиме знову і знову: усе, що збулося в Ісусі, стало здійсненням, виконанням Писання, Заповіту, укладеного Богом з Ізраїлем. Писання говорять про чистоту і встановлюють правила її дотримання, але Ісус говорить про реальність: діставшись до мети, ви не станете озиратися на дорожні стовпи, не тому, що вони невірні, а саме тому, що вони вірні і правильно вказали вам мету. Справа зроблена.

Для ранньої Церкви, як і для нас, завдання перечитати Старий Заповіт з такого ракурсу здавалося зовсім не легким. Передусім потрібно зрозуміти, що єврейське Писання не є раз і назавжди даним кодексом поведінки, це – історія, що розгортається в часі і веде нас до Ісуса. Ми не маємо права відкидати убік якісь фрагменти цієї історії, які нас чимось не влаштовують або збивають з пантелику. Якщо якісь елементи скасовуються, як це сталося з харчовими заборонами, то не тому, що вони не мають значення, а тому, що настав час глибшої істини, на яку вони спочатку вказували. Усі віхи Писання ведуть нас до єдиної мети – Ісуса, і після Нього усе радикально змінюється. Усвідомити цю зміну і при цьому зберегти вірність Писанню – одне з головних завдань християнина, тоді, як і тепер.

Попередній запис

Марка 6:30-44 – 6:45-57

Марка 6:30-44 – Насичення п'яти тисяч «І посходилися до Ісуса апостоли, і розповіли Йому все, як багато зробили вони, і ... Читати далі

Наступний запис

Марка 7:24-30 – 7:31-37

Христос і жінка-хананеянка, Жан-Жермен Друе Марка 7:24-30 – Сирофінікіянка «І встав Він, і звідти пішов у ... Читати далі