Марка 6:30-44 – 6:45-57

Марка 6:30-44 – Насичення п’яти тисяч

«І посходилися до Ісуса апостоли, і розповіли Йому все, як багато зробили вони, і як багато навчили. І сказав Він до них: Ідіть осібно самі до безлюдного місця, та трохи спочиньте. Бо багато народу приходило та відбувало, аж навіть не мали коли й поживитись. І відпливли вони човном окремо до місця безлюдного. І побачили їх, коли плинули, і багато-хто їх розпізнали. І пішки побігли туди з усіх міст, та й їх випередили. І, як вийшов Ісус, Він побачив багато народу, і змилувався над ними, бо були, немов вівці, що не мають пастуха. І зачав їх багато навчати. І, як минуло вже часу доволі, підійшли Його учні до Нього та й кажуть: Це місце безлюдне, а година вже пізня. Відпусти їх, нехай підуть в осади та села близькі, і куплять собі чого їсти. А Він відповів і сказав їм: Дайте їсти їм ви. Вони ж відказали Йому: Чи ми маємо піти та хліба купити на двісті динаріїв, і дати їм їсти? А Він їх запитав: Скільки маєте хліба? Ідіть, побачте! І розізнавши, сказали: П’ять хлібів та дві рибі. І звелів їм усіх на зеленій траві посадити один біля одного. І розсілись рядами вони, по сто та по п’ятдесят. І Він узяв п’ять хлібів та дві рибі, споглянув на небо, поблагословив, і поламав ті хліби, і дав учням, щоб клали перед ними, і дві рибі на всіх поділив. І всі їли й наїлися! А з кусків позосталих та з риб назбирали дванадцять повних кошів. А тих, хто хліб споживав, було тисяч із п’ять чоловіка!»

От так відпустка. Тільки ми уявили, ніби Ісус окрім іншого передбачив і сучасні вимоги медицини, вирішив оправитися від стресу, викликаного важкою роботою і поганими новинами, як усе пішло не так: поки Він переправлявся на човні, Ісус міг недовгий час побути наодинці зі Своїми учнями. А коли вони дісталися до берега, їх вже очікував натовп.

Легко здогадатися, як реагували на це учні. Але навіть учні не здогадалися б, що скаже і як вчинить Ісус. Потім вже вони зрозуміли, що головним почуттям, коли Він побачив  стількох людей, які зібралися в очікуванні чогось, – чого, вони самі не знали – було якнайглибше співчуття. Він «змилувався», зглянувся над натовпом. Вже у світлі того розуміння Ісуса і Його почуттів, яке прийшло після Пасхи, Марко пояснює: Він змилувався, бо народ не мав вождя, не мав царя. «Немов вівці, що не мають пастуха» – звичайний біблійний образ. У такому становищі опинявся народ Ізраїлю, коли втрачав вождя чи царя (Чис. 27:17; 1 Царів 22:17; Єз. 34:5; Зах. 10:2).

Вдивимося ще раз в розказану Марком історію. Ірод веселиться у своєму палаці, ймовірно, далеко на півдні від моря Галілейського – там він пиячить з приятелями, заграє з симпатичними дівчатками, рубає голови пророкам. Його підручні утискують народ. У людей немає справжнього вождя. З’явився молодий пророк, і усі поспішають до нього. Можливо, це, нарешті, Цар, якого чекали? У такому ракурсі слід сприймати цю розповідь.

Декілька деталей вимагають уваги, поки нас не захопив головний сюжет. Пікнік влаштували на зеленій траві – хто бував у Галілеї, зрозуміє, що подія відбувається навесні. На початку весни трава швидко виростає в Галілеї, але в травні, коли закінчується сезон дощів, вона так же швидко сохне і вигорає під пекучим сонцем. Значить, це сезон Пасхи. Марко знає це і ретельно вибирає слова, коли описує нагодування п’яти тисяч людей: Ісус узяв хліб, благословив, переломив і дав учням. Його дії рання Церква в точності відтворювала в обряді переломлення хліба, цій подобі пасхальної трапези: узяти хліб, благословити, переломити і роздати.

Усі розмістилися великими групами по сто чи п’ятдесят чоловік (ймовірно, були присутніми жінки і діти, але автор перераховує лише чоловіків). Хоча тут говориться про «ряди», «групи», і військові терміни не вживаються, сама ідея поділити людей по сотнях і півсотнях надає події організований характер і в підозрілого спостерігача виникає питання: та ким же себе вважає ця людина?

Подальші події тільки загострюють це питання. Спочатку Ісус піддражнює учнів, потім приголомшує їх і нас. Ця історія здається неймовірною, але найменші деталі, джерела, що підтверджують одне одного, і усе, що ми знаємо про Ісуса, змушує швидше повірити в чудо, ніж стверджувати, ніби представник того ж покоління вигадав небувальщину і поширював її в той час, коли безліч живих свідків могли її спростувати. Але що ж означала ця історія? І що вона означає зараз?

Перед нами – знамення нового творіння. Щось накопичилося і прорвалося в служінні Ісуса, величезна сила виплеснулася у світ. Це не було магією (з нашого або тодішнього погляду), Ісус не маніпулював у власних інтересах природним порядком речей. То була влада повного послуху, життя, відданого Царству Божому, суверенному і рятівному Божому правлінню, – ця сила прорвалася нарешті у світ, що давно стогнав під ворожим утиском. Очевидний зв’язок між жалістю до натовпу і пригощанням п’яти тисяч. Боже Царство – не лише сила, але і всемогутня любов. Вони нероздільні.

Напевно, сьогодні, коли ми читаємо цей епізод, у багатьох виникає питання: гаразд, до тих п’яти тисяч було виявлено милосердя, але як щодо того, що «тут і зараз»? Чому Ісус нагодував цих людей, які могли б, врешті-решт, піти і купити собі їжі, але «забуває» про мільйони з роздутими порожніми животами, з великими повними страху поглядами, які чекають у величезних чергах перед розподільними центрами (і це ще, якщо їм сильно пощастить) і іноді мелькають на екранах телевізорів або на плакатах і навіть у глибині нашої совісті? Як же з цими? Якщо Бог нагодував голодних у той раз, чому Він не робить цього знову і знову?

Одна відповідь напрошується: Ісус велів учням нагодувати цих людей. Проте треба придивитися до цієї історії уважніше. Чи не виходимо ми з упередженого переконання? Так звані «чудеса» Ісуса не були надприродними актами, які демонструють, що в Бога є можливість робити щось незвичайне, що Бог діє через Ісуса і може (варто тільки захотіти) одним помахом чарівної палички вирішити всі проблеми. Ні, чудеса Ісуса зовсім не такі: Царство Боже проривалося у світ через Ісуса, у самому Ісусі, це був складний процес, що досяг кульмінації в смерті і воскресінні. Звідси виллється у світ нове творіння, але воно завжди натраплятиме на опір сил зла.

Коли ми повторюємо слова Ісуса «Дайте їсти їм ви», ми не просто вимагаємо докласти більше зусиль для допомоги голодним (хоча це, зрозуміло, необхідно). Цей заклик означає, що всякий, хто набув в Ісусі і за Його посередництвом Бога Живого, повинен приготуватися до боротьби з тими силами і структурами, які все ще володіють значною частиною Божого світу і розпоряджаються в ньому. Ми повинні кинути цим силам виклик від імені Ісуса, здолати їх владою Його перемоги на хресті. Це не означає, ніби «ми можемо здійснювати чудеса, раз Він міг». Мова про інше: уся повнота Ісусового подвигу, подвигу, лише частиною і знаменням якого стали ті небувалі справи, повинна нашими молитвами і справами поширитися на весь світ, який все ще чекає Царства.

Вільям Вілберфорс[*] таким чином боровся з рабством (і присвятив цьому все життя, але досяг перемоги). Хто готовий виступити на бій з бідністю і голодом?

Марка 6:45-57 – Ісус іде по воді

«І зараз звелів Своїм учням до човна сідати, і на той бік поплинути до Віфсаїди, раніше Його, поки Сам Він відпустить народ. І Він їх відпустив, та й пішов помолитись на гору. А як вечір настав, човен був серед моря, а Він Сам один на землі. Коли ж Він побачив, як вони веслуванням мордуються, бо вітер їм був супротивний, о четвертій сторожі вночі підійшов Він до них, по морю йдучи, і хотів їх минути. А вони, як побачили, що йде Він по морю, подумали, що то мара, та й стали кричати, бо Його всі побачили та налякались. А Він зараз до них обізвався й сказав їм: Будьте смілі, це Я, не лякайтесь! І ввійшов Він у човен до них, і вітер затих. А вони здивувалися дуже в собі, бо не зрозуміли чуда про хліби, бо серце їхнє було затверділе.

Перепливши ж вони, прибули в землю Генісаретську й причалили. І, як вони повиходили з човна, люди зараз пізнали Його, і порозбігались по всій тій околиці, і стали на ложах недужих приносити, де тільки прочули були, що Він є. І куди тільки Він прибував до сіл, чи до міст, чи до осель, клали недужих на майданах, і благали Його, щоб могли доторкнутись хоч краю одежі Його. І хто тільки до Нього доторкувався, той був уздоровлений!»

Учора ввечері я слухав органний концерт. Один з найкращих у світі музикантів грав на прекрасному інструменті, він грав Баха, Регера, Брукнера – прекрасні композитори, прекрасна музика, дійсно чарівний вечір. Але одну річ я почув вперше. Це був твір сучасного автора – потужна хвиля звуку, лейтмотив, і кожен акорд, і усі відступи і трелі спліталися воєдино, вражаючи слух драматичною, надихаючою гармонією. Раз у раз здавалося, що настала кульмінація – от до чого усе йшло – але за цією хвилею йшла нова. Приголомшливо!

І коли вже здавалося, що більше такої напруги не витримати, усередині цієї хвилі звуку почало виникати щось нове. Проступала повільна, неголосна мелодія – немов кіт, що спав у кутку, спочатку ніким не помічений, прокинувся і встав, витончено потягнувся і почав розгулювати кімнатою. Мелодія наростала, назбирувалася, змішувалася з тією першою гармонією і поступово брала гору над нею. І, нарешті, стався сліпучий вибух, і ми залишилися сидіти – змучені, блаженні.

У перших розділах свого Євангелія Марко будує таку стіну звуку. Євангельське оповідання немов зривається з місця і спрямовується вперед (пригадайте багатократні «зараз» перших двох розділів, і потім їх зустрічається немало). Ставки підвищуються: виганяються біси, утихомирюється буря. Потім слідує годування п’яти тисяч; і ще «грандіозніше» – ходіння по воді. Потім нові зцілення. Коли ж і чим це скінчиться? Що ще може статися? До чого все це веде?

Але тут усередині наполегливо наростаючою низкою вражаючих подій ми розрізняємо іншу, похмуру ноту, хорал у мінорному ключі, який віднині супроводжуватиме події до першої кульмінації в розділі 8. «Бо не зрозуміли чуда про хліби, бо серце їхнє було затверділе», – каже Марко про учнів. Уперше він каже про учнів так різко, але нам ще немало належить почути подібного.

Це зауваження стосується не лише учнів, це нагадування нам, читачам. Що ми зрозуміли з епізоду з помноження хлібів? Марко явно хотів би підготувати нас, щоб ми не так вже здивувалися, коли Ісус піде по воді, хоча важко собі уявити, як будь-яка людина в будь-який історичний період може не здригнутися від подиву при такому видовищі. Він всіляко підкреслює владу Ісуса над природними явищами. Розміркувавши над дивом хлібів і риб, учні вже могли б зрозуміти (так, мабуть, вважає Марко), що і вода Його не зупинить – хоча більше Ісус подібних чудес не здійснює.

У наростаючій мелодії ми розрізняємо дві основні теми: питання про те, хто ж насправді Ісус, і інше питання – чому учні так і не засвоїли урок, хоча чудеса відбувалися безпосередньо в них на очах. За торжествуючим співом органу – нескінченний потік хворих прямує до зцілення, невпинно збігаються здорові, які також потребують допомоги – ми чуємо звернений до нас голос євангеліста, який вимагає, щоб ми самі поставили собі це питання, щоб ми запитали, чи не поводимося ми подібно до учнів: можливо, і ми спостерігаємо дивні події, але не робимо жодних висновків. Чи злагідніли наші серця, чи відкрилися вірі в те небувале, що відбувається в нас на очах?

Зараз Марко почне розповідати нам про такі події, подібні до яких не було ні раніше, ні потім. І не потрібно квапитися з висновками. Багато поколінь перебували в упевненості, ніби ходіння по воді служило знаком «божественності» Ісуса (а відчуття голоду, спраги чи співчуття, навпаки, свідчило про Його «людську природу»), усе не так просто.

Коли в розділі 8 Марко зриває завісу (дозволимо собі заглянути трохи вперед), він пропонує нам висновок не про божественність Ісуса. Він називає Його Месією. Так, потім Марко вказує нам і на глибші істини, але поки що розповідь спрямовується саме до такого одкровення. Усі чудові справи, які творить Ісус, якимсь чином переконують Марка в його справжній людській природі: Він – Цар Ізраїлю, Який має бути володарем світу. Його влада над вітром і водою, над хлібом і рибами передбачає ту владу, яку, як сподівався Ізраїль, Месія набуде над всім світом. Коли новозавітні автори намагаються переконати нас у божественності Ісуса, вони не відділяють божественну природу з голоду, спраги, страху, скорботи і навіть смерті, але таємничим чином набувають її посеред усього цього. Людині була призначена влада над фізичним світом, але вона втратила цю владу, піддавшись гріху і смерті. В Ісусі ми бачимо справжню людську природу.

Здивування наше зрозуміле, проте не варто, як це нерідко бувало за останні два століття, перетворювати подив на критику, викреслюючи з нашого світу (а також зі світу Ісуса) усе, що порушує відомі нам «закони природи». З іншого боку, ми не повинні допускати щось «надприродне», як сторонню силу, що проникає в наш світ звідкись ззовні. Нам належить вникнути в незбагненну таємницю, у той вимір нашого світу, який зазвичай залишається прихованим, довгий час був мертвим, але ожив з Ісусом. Марко пред’являє нашим здивованим очам Ісуса – законного Царя всесвіту, царя, Який довгий час перебував у вигнанні, а тепер повертається на престол. «Останній Адам», кажучи словами Павла, він жив із звірами в пустелі (1:13), а тепер простує Своїм садом, наводячи в ньому лад.

На випадок, якщо ми не зуміємо або не побажаємо розгледіти це – і це притому, що ми вимушені раз у раз блимати від подиву і протирати очі – Марко утішає нас: не ми одні такі. Не думаю, щоб зауваження щодо сердець, що затверділи, було критичним випадом у бік учнів. Нічого іншого від них і не чекали. Марко попереджає нас усіх, що для досягнення істини знадобиться щось більше, ніж глядацька «згода вірити», немов ми заглянули на вечір у театр – знадобиться повна зміна серця. На щастя (як він пояснить нам з часом) саме таку переміну в серцях має намір здійснити Ісус. Наші думки, наша уява, наша молитва і наш тілесний орган – серце – переродяться, і усі ми попрямуємо радісним натовпом услід за Ісусом, щоб доторкнутися до краю Його одягу і зцілитися.


[*] Вільям Вілберфорс (1759-1833) – британський політик, філантроп і аболіціоніст. Усе своє життя присвятив боротьбі з рабством. У 1807 році британський парламент затвердив заборону работоргівлі (The Abolition of the Slave Trade), це була кульмінація однієї з перших і найбільш успішних громадських кампаній в історії. – Прим. ред.

Попередній запис

Марка 6:14-16 – 6:17-29

Марка 6:14-16 – Нерозуміння Ірода «І прочув про Ісуса цар Ірод, бо ім'я Його стало загально відоме, і сказав, що ... Читати далі

Наступний запис

Марка 7:1-13 – 7:14-23

Марка 7:1-13 – Божа заповідь і людське передання «І зібрались до Нього фарисеї та деякі з книжників, які прибули із ... Читати далі