Марка 5:21-34 – Дочка Яіра і жінка з хронічною кровотечею
«І коли переплив Ісус човном на той бік ізнов, то до Нього зібралось багато народу. І був Він над морем. І приходить один із старших синагоги, на ймення Яір, і, як побачив Його, припадає до ніг Йому, і дуже благає Його та говорить: Моя дочка кінчається. Прийди ж, поклади Свої руки на неї, щоб видужала та жила!… І пішов Він із ним. За Ним натовп великий ішов, і тиснувсь до Нього. А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що чимало натерпілася від багатьох лікарів, і витратила все добро своє, та ніякої помочі з того не мала, а прийшла ще до гіршого, як зачула вона про Ісуса, підійшла через натовп іззаду, і доторкнулась до одежі Його… Бо вона говорила про себе: Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю… І висохло хвилі тієї джерело кровотечі її, і тілом відчула вона, що видужала від недуги! І в ту мить Ісус вичув у Собі, що вийшла з Нього сила. І Він до народу звернувся й спитав: Хто доторкнувсь до Моєї одежі? І відказали Йому Його учні: Ти бачиш, що тисне на Тебе народ, а питаєшся: Хто доторкнувся до Мене? А Він навкруги поглядав, щоб побачити ту, що зробила оце. І жінка злякалась та затрусилась, бо знала, що сталося їй. І вона підійшла, і впала ницьма перед Ним, і всю правду Йому розповіла… А Він їй сказав: Твоя віра, о дочко, спасла тебе; іди з миром, і здоровою будь від своєї недуги!»
Цей текст слід було б зіставляти з наступним, оскільки з погляду Марка це дві частини єдиної історії. Проте кожен епізод сам по собі настільки цікавий, що ми спершу розберемо їх окремо, стараючись, проте, не забувати про їх внутрішній зв’язок.
Марко поміщає одну розповідь всередину іншої – іноді цей прийом називають «Марковим сандвічем» (ми зіткнемося з ним ще не раз, наприклад, у 11:12-25). Зовнішня історія висвітлює внутрішню, але і внутрішня своїм ароматом просочує «рамку». Рамкова історія – про якогось Яіра, начальника місцевої синагоги, і про його дванадцятирічну дочку, а усередині «ховається» доля жінки, яка набагато старше за дівчинку, яка якраз дванадцять років страждала на сильну внутрішню кровотечу.
Обидві історії – про страх і віру, про владу Ісуса відводити людей від страху до віри. У кожному з цих епізодів нам хотілося б «затриматися», роздумуючи про них, уявляючи себе в натовпі глядачів, а якщо вийде – ототожнюючи себе з кимсь з учасників драми. Так чудовим чином Писання перетворюється на молитву, і страх стає вірою, як і за часів Ісуса.
Спробуємо передусім ототожнити себе з Яіром, старостою синагоги (звучить, як важливий титул, але в місті з населенням кілька сотень людей, де таких начальників було двоє чи троє – не такий вже суттєвий чин). Після того, як Ісус перебрався з Назарету в Капернаум, Його не всюди приймали в місцевих громадах. Експертам з єврейського Закону багато що в Його діях не подобалося. Пройшла чутка, що коли Ірод Антипа дізнається про новий месіанський рух, будуть неприємності. Яір, напевно, вважав за краще б обійтися без такої людини, через яку на все місто могла обрушитися царська немилість. Вже, принаймні, він би постарався триматися від неї чимдалі. Нехай хто хоче, йде за Ісусом, а ми ще подивимося, чим обернуться Його заклики. Поки що краще дотримувати нейтралітет.
Усе так – доки не обрушиться горе. Дочки Яіра ледь-ледь виповнилося дванадцять років. За тодішніми поняттями – самий час видавати заміж. Але вона важко захворіла, того дивися, помре. Не нагнітатимемо пристрасті, і так неважко уявити собі переживання всіх домашніх, розгубленість батька, надію, що вислизає, немов вода в пісок, – і тут кажуть, що незвичайний проповідник повернувся з іншого берега Галілейського моря. Яіру доводиться проковтнути гордість, забути страх – чи до політики йому, чи до релігійних суперечок, коли дочка помирає? Він біжить до Ісуса, кидається до Його ніг (так, він зовсім забув про власну гідність, не думає, як перешіптуватимуться в синагозі за його спиною в найближчу суботу). Ледве чутно лепече він своє благання. Ісус з готовністю йде за ним, і увесь натовп, зрозуміло, слідує за ними.
І тут Марко перериває розповідь. Епізод з немолодою жінкою примушує нас терпіти в очікуванні, доки ми з’ясуємо, нарешті, чим же закінчилася справа з Яіром і його дочкою (можна собі уявити, як нещасний батько в нетерпінні нервово переминався з ноги на ногу, доки Ісус закінчив розмову з цією жінкою). Але цей епізод відкриває нові глибини і сенси в усьому розділі в цілому.
Ісус йде до будинку, де Він, скоріш за все, застане вже мертве тіло. Це означає не лише скорботу, але і осквернення – за єврейським законом дотик до мертвого тіла робить людину «нечистою». Але і жінка з хронічною кровотечею нечиста, оскільки всі тілесні виділення, і особливо жіноча кровотеча, також вважалися нечистими. Яір просив Ісуса прийти до нього додому і врятувати його дочку і жінка подумала: «Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю». «Твоя віра, о дочко, спасла тебе», – каже Ісус цій жінці. «Не лякайсь, тільки віруй!» – скаже Він дещо пізніше Яіру. Дві історії під руками Марка співударяються і висікають іскри.
Хронічна нечистота цієї жінки, що означала для неї відлучення від сім’ї і суспільного життя, живила в ній страх, що забороняв і відкрито попросити про допомогу, і зізнатися, що вона самовільно отримала зцілення. Але от що звертає на себе увагу – як Ісус відразу ж помітив, що з Нього вийшла сила (і це, і забавний обмін репліками з учнями, коли Він запитує «Хто доторкнувсь до Моєї одежі?», неначе в тисняві на матчі – явно все записано зі слів очевидця).
Зцілення дотиком, при тому, що сам цілитель у ньому як би не бере участь, настільки незвичне, що нам навряд чи варто розбиратися в «механізмі» цієї події. Тут нам трохи відкривається те диво спілкування між Ісусом і кожною людиною, на яке Марко сподівався для будь-кого з нас. Життя тисне на нас з усіх боків, і все-таки можна підкрастися ближче до Ісуса, простягнути руку, доторкнутися до Нього з тією дивною сумішшю страху і віри, яка складає суть християнського учнівства.
І от ще що хотілося б зрозуміти: влада Ісуса врятувала цю жінку чи її власна віра? Ми читаємо про те, як «вийшла з Нього сила», але сам Він каже: «Твоя віра… спасла тебе». Очевидно, віра сама по собі не може зціляти, але служить тим каналом, яким передається і діє сила Ісуса (пор. 6:5). Ісус – не чарівник, що показує фокуси перед здивованою, але ніяк не залученою в магічне дійство публікою. Він (нехай глядачі доки цього не розуміють) – Син Божий, той, через кого Бог Живий воскрешає Ізраїль, людство, світ. Віра, навіть якщо її супроводжують страх і трепет – перший знак оновлення, нового життя. Так яке місце ви відвели собі в цій історії?
Марка 5:35-43 – Воскресіння дочки Яіра
«Як Він ще говорив, приходять ось від старшини синагоги та й кажуть: Дочка твоя вмерла; чого ще турбуєш Учителя?… А Ісус, як почув слово сказане, промовляє до старшини синагоги: Не лякайсь, тільки віруй! І Він не дозволив іти за Собою нікому, тільки Петрові та Якову, та Іванові, братові Якова. І приходять у дім старшини синагоги, і Він бачить метушню та людей, що плакали та голосили. А ввійшовши, сказав Він до них: Чого ви метушитеся та плачете? Не вмерло дівча, але спить! І вони насміхалися з Нього. А Він усіх випровадив, узяв батька дівчати та матір, та тих, хто був із Ним, і ввійшов, де лежало дівча. І взяв Він за руку дівча та й промовив до нього: Таліта, кумі що значить: Дівчатко, кажу тобі встань! І в ту мить підвелося й ходило дівча; а років мало з дванадцять. І всі зараз жахнулися з дива великого!… А Він наказав їм суворо, щоб ніхто не довідавсь про це. І дати їй їсти звелів.»
Напруга наростає, і тут до Яіра підходять вісники і повідомляють, що дочка вже померла. Немає сенсу більше турбувати Ісуса. Але Ісус велів Яіру не боятися і вірувати – у подібній ситуації це все одно, що веліти людині гребти човном через Тихий океан. (У сьогоднішній газеті я прочитав про людину, яка зробила подібний подвиг. Але ж більшість ніколи на таке не зважиться.) Проте в ту пору в Капернаумі відбувалося стільки чудес, що Яір, ошалешений від горя і жаху, зберіг все ж іскорку віри і зміг пройти з Ісусом невеликий шлях, що залишився (увесь Капернаум був не занадто великий) , до свого будинку.
Легко було здогадатися, що будинок скорботи вже близький. Як і до цього дня заведено в багатьох країнах, особливо там, де (у відсутності сучасної західної медицини) смерть часто навідується в кожен дім, у Палестині діяли суворі ритуали, з яких слід було починати оплакування. Приходили професіонали цієї справи, ридаючи і завиваючи, іноді навіть під акомпанемент флейт (про музичні інструменти Марко згадує трохи пізніше). Таким чином рідні і близькі могли вилити свої почуття, не стримуючись і не соромлячись. Сьогодні нам відомо, як шкідливо «закупорювати» свої почуття – набагато краще надати їм свободу.
Але Ісус несподівано перериває обряд. Зупинивши натовп (як це Йому вдалося?), Він бере із Собою трьох найближчих учнів – Петра, Якова, Івана – і разом з ними входить у будинок. «Вона не вмерла!» – заявляє Він. – «Вона спить». У стародавньому світі, а в юдаїзмі і потім особливо в християнстві, сон часто використовувався як метафора смерті. Іноді (наприклад, Ів. 11:11) Ісус говорить про сон, маючи на увазі смерть. Марко розраховує, що читачі згадають притчу про зернину з попереднього розділу. Зернина заснула, а потім ожила… тепер те ж саме станеться з дівчиною і це стане ще одним знаком Царства Божого, яке уривається в Ізраїль у незвичному вигляді молодого Пророка, Який здійснює небувалі справи в маленькому приморському місті. І це ще один натяк на те, чим кінчиться вся історія, коли здивовані учні зійдуться подивитися на гробницю, де щойно лежало мертве тіло – і от Його вже немає.
Натовп засміявся над Ісусовими словами, як сміються відтоді і понині над Його послідовниками, але Ісус наполегливо робив Свою справу. Натовп залишився за порогом, і тільки шестеро пройшли в кімнату, де лежала мертва дівчинка. Цього разу руку до хворої простягає Ісус; Він вимовляє наказ – одну з небагатьох фраз, яка дійшла до нас в оригіналі, арамейською мовою: «Таліта, кумі» – «Дівчатко, встань». І вона встала і пройшла по кімнаті. І знову ми чуємо голос очевидця, що запам’ятав буденну і розумну пораду: дайте їй поїсти.
Ця історія викликає низку запитань. Передусім: навіщо Марко наводить слова Ісуса арамейською? Хоча Ісус і Його учні могли спілкуватися грецькою, у повсякденні вони користувалися арамейською. Що ж особливого саме в цих словах? Чому Марко залишив їх без перекладу, їх і лише кілька інших («Авва» в саду Гефсиманському, 14:36)? Швидше за все, ця сцена і цей заклик справили таке враження на Петра і всіх інших, що коли вони розповідали про цю подію, навіть грецькою, неєврейській аудиторії, вони повторювали ці слова так, як вони їх запам’ятали. Це не магічна формула, не якась «абракадабра», а звичайнісінькі слова, якими можна розбудити дитину. Але в тому і справа – і у цьому розділі, і в усьому Євангелії – життєдайна сила Бога проривається і здійснюється в таких от звичайних життєвих деталях.
І ще питання: чому Ісус воскресив, наскільки ми знаємо, тільки дочку Яіра, сина вдови в Наїні (Лк. 7:11-17) і Лазаря (Ів. 11:1-44)? Напевно, до Нього раз у раз зверталися скорботні родичі людей, які несподівано померли, і просили допомогти. Дехто відкидає ці епізоди не стільки як неймовірні (врешті-решт, історії про людей, що повернулися до життя, відомі не лише із Старого Заповіту, але і з передань інших народів), але як «нечесні»: якщо вже Бог здійснював іноді диво, чому б не зробити його для всіх і кожного? Іноді подібне заперечення висувається навіть проти Ісусового воскресіння: чому для Нього Бог зробив виключення? Якщо це в Його владі, чому Він не запобігає катастрофи, наприклад, холокост?
Але це питання ставлять тоді, коли не помічають суті усієї розказаної Марком історії. Завдання Ісуса не полягає в тому, щоб зробити революцію чи відкрити станцію швидкої допомоги, хоча і революцію Він розпочав, і Божу цілющу силу приніс на землю. Його місія важливіша і сокровенніша: Його чудеса – знаки істинної революції, справжнього зцілення, яке Бог приготував Його смертю і воскресінням. Кожна віха важлива, але не в них мета шляху. Щоб знайти мету, потрібно продовжити читання.
Але поряд з цим питанням виникає і ще один момент, в який Марко, смію сказати, тикає нас носом: Ісус знову дуже суворо забороняє розповідати про зцілення (так вже було в 1:34, коли Він виганяв бісів, і буде знову в 7:36 і 8:30). І справи Ісуса, і Його слова небезпечні, вони підривають основи суспільства (тому Він віддавав перевагу притчам). Якби Ірод дізнався, що по його країні бродить людина, яка повеліває самій смерті, очолила месіанський рух, він би дуже занепокоївся. І якби релігійні вожді Храму або самовпевнені законники дізналися про людину, яка діє таким чином, окрім офіційних каналів, і при цьому стверджує, ніби наближає Царство, вони б постаралися покласти цьому край.
Тільки розглянувши початий Ісусом рух у усіх його аспектах, включаючи політичну складову, ми зрозуміємо, що за складною і напруженою людською драмою кожного епізоду ховається масштабніша – і похмуріша – тема, до якої Марко постійно привертатиме нашу увагу. Ісус повинен битися із Злом лицем до лиця. Він битиметься із самою смертю, яка постійно загрожує усьому прекрасному Божому творінню, і завдасть їй поразки – такої ж незвичайної і нежданої, як ці два зцілення. Але тоді вже не прозвучить наказ мовчати про це.
